24 лютого життя українців поділилось на «до» і «після»: більшість з нас не могли уявити, що в наш «дім» прийде повномасштабна війна. Хоча були й ті, що розуміли: вторгнення росії на територію всієї України – це лише питання часу. Бо вже відчували моторошний дух війни, яка ще з 2014 року почалась на Сході.
Серед таких українців – громадська радниця Олена Хомич.
Все своє життя Олена прожила у Лисичанську, що на Луганщині. У цьому прифронтовому містечку з перших хвилин війни було особливо моторошно та небезпечно. Постійні вибухи, бої, напади колаборантів… Однак попри страх та ризики для життя, в Олени передусім стояло питання: «Чим я можу бути корисною людям?». Тож першого ж дня вона активно розпочала волонтерську діяльність для допомоги іншим. А за кілька діб організувала масштабний волонтерський центр у Лисичанській громаді та навколишніх містечках!
Як їй це вдалось? Які виклики перед нею постали з початком війни? Що не давало здатися? Читайте емоційну й щиру історію громадської радниці Олени Хомич в рубриці «Наші люди всюди. Історії війни».
💬 «Події активних бойових дій, які відбувалися у 2014 році я пережила свідомо, а також із розумінням того, що повномасштабне вторгнення росії на територію всієї України – це лише питання часу. Громадська радниця я з 2018 року. І в нашій спільноті неодноразово поставало питання війни на Сході України. Я намагалася донести до своїх колег думку про те, що війна триває, що вона стосується всіх, і що треба бути готовими до чогось страшнішого, бо коли держава-терорист знаходиться за 30 км від твого дому – це і так зрозуміло (звуки війни, завивання військових швидких та постійна присутність військової техніки і військових у місті – це стало нормою життя за 8 років для Донбасу), але інші території нашої країни не були так захищені, а цивільні люди не були підготовлені до того, що відбулося 24 лютого 2022 року», – розповідає вона.
З усвідомленням усіх загроз Олена ще з початку лютого почала серйозно готуватися до можливого нападу росії. І хоча готовність була, реальність все ж виявилась жорстокішою.
«Я працюю директоркою дитячого садка в Лисичанську. Ще з початку лютого ми почали готуватися до війни вже по справжньому: проводили навчання з евакуації дітей, влаштовували батьківські збори із роз’ясненнями, – що робити у разі війни, збирали «тривожні рюкзачки» дітям, накопичували медикаменти, готували приміщення бомбосховища. Але ранок 24 лютого показав, що готові ми лише морально. О 5:05 я прокинулася від потужних вибухів. Далі все як у страшному сні: телефонувати рідним, до школи сина, аби попередити, що він не прийде, миттю збиратися на роботу. В садочок, Слава Богу, дітей ще не встигли привести. Вже о 7 ранку я віддала працівникам трудові книжки і відпустила їх додому збиратися із рідними. Бо у прифронтовій зоні було особливо небезпечно одразу. Перші «прильоти», пожежі, звук швидких та ДСНСників, які мчать містом впереміжку зі звуками вибухів – не забути ніколи. І ми залишилися з адміністрацією садка та моїм 12-річним сином ховати архіви, комп’ютерну техніку, документацію».
Того ж дня Олена Хомич зробила перші кроки у своїй волонтерській діяльності під час війни. Поштовхом для цього стала можливість допомоги від Міжнародного фонду «Відродження».
«Звільнилась я в той день близько 16 години вечора, а вже о 17 зателефонувала голова АГРУ Анна Ілащук із питанням «Як ти?» та пропозицією допомоги від Міжнародного фонду «Відродження» зробити «щось рятівне» для свого міста. Таким чином у мене з’явилися ресурси для добрих справ. Але що це за добрі справи? До кого звертатися? Всюди сепаратисти й колаборанти. Тож вже о 20:00 я написала голові військово-цивільної адміністрації Лисичанська із запитанням: «Чим я можу бути корисною?». Він перенаправив мене одразу на шпиталь, де почали приймати перших поранених. Зателефонувавши майже вночі головному військовому начмеду нашої хірургії я отримала список ліків та речей, які необхідно було вже вранці їм доставити. У місті розпочався транспортний колапс. Ніякий міський транспорт вже не ходив. То в перший день 25 лютого довелося ніжками оббігти 10 аптек, кілька ще відкритих магазинів та віднести 2 величезні сумки у шпиталь. Військовий лікар був дуже вражений побачити тендітну мене і 2 сумки майже всього, що він написав. І тут почалося – мої документи ретельно перевірили військові, СБУ, – всі кому було не лінь…».
В цей час в громаді постало питання створення волонтерського центру, і водночас пошуку того, хто міг би його очолити та ефективно управляти. Досвід, уміння, характер та готовність Олени відповідали усім вимогам до цієї відповідальної позиції. Однак до кандидатури жінки спершу поставилися досить скептично.
«Далі треба було влаштувати чергування по садочку. А це також було нелегко… постійні вибухи, кількість військової техніки у місті зробили вже майже неможливим пересування від віддалених районів до центру.
Увечері 25 лютого мені зателефонував якийсь чоловік і представився начальником територіальної оборони Луганської області. Запропонував зустрітися. Було лячно. Бо комендантська година в місті була з 17:00 до 08:00 ранку. А зустріч призначили на 19:00. Була приємно здивована, що їх базування розташовувалось недалеко, тож вдавши, що просто прогулюю собаку, я вийшла до них на зустріч. З десяток військових хлопців (чоловіків: і знайомих мені раніше у мирному житті, і незнайомих, дорослих, і не дуже) зібралися за одним круглим столом. І я. Тендітна, схожа на студентку, дівчинка. Спочатку хлопці поставилися до ідеї голови ВЦА зробити мене головою волонтерського центру Лисичанської громади, міст Гірське, Золоте та інших ближніх територій, загальною кількістю населення 150 тисяч жителів, дуже скептично, як би не сказати жартівливо і з неповагою», – ділиться громадська радниця.
Втім знання, сила та сміливість Олени переважили усі упередження. Коли військові дізнались про позитивний досвід спілкування з начмедом, який, до слова, є поважним військовим медиком, отримали рекомендацію колишнього місцевого депутата, що був у лавах тероборони, та коли Олена їм вказала на потрібну для штабу будівлю з двома мінусовими поверхами і з метровими стінами, чоловіки затвердили її кандидатуру.
«Військові погодилися, але з умовою зараз же вирішити всі логістичні питання та питання зв’язку, а також переміщення містом та відповідальності за все, що починало відбуватися зі мною. Ми поїхали негайно оглянути місце майбутнього волонтерського центру, заїхали до хірургії, переговорили, що їхні потреби є для нас пріоритетними. І призначили на наступний ранок вже першу оперативну нараду з усіма структурами міста в будівлі майбутнього волонтерського центру.
Ранок 26 лютого був гарячим з точки зору «прильотів», але дуже холодним, бо мороз сягав відмітки -12°.
Зібрання було цікавим, бо після представлення мене головою ВЦА всім присутнім: представникам влади, міських комунальних служб, бізнесу, ДСНС, медичних закладів, національної поліції, ЗСУ, ТРО, і моїм помічникам – колегам по освіті, яких я вже встигла доєднати до процесу, – довелося КЕРУВАТИ. І давати вказівки тим, хто в мирному житті зазвичай давав вказівки мені. Це було дуже страшно. Відповідально», – каже Олена.
Але, без сумніву, всі страхи відступили перед наполегливістю, рішучістю та прагненням допомогти:
«А далі почалася круговерть… вантажі, накладні, організація в місті маленьких штабів, які приймали гуманітарну допомогу, охорона штабу, ще вантажі, посилена охорона штабу. Зв’язки, зв’язки… всі ниточки гуманітарних постачань (і не дуже гуманітарних) зійшлися в одні руки. Війна. Хлопці воюють. Тендітні жінки «подають патрони» і в прямому, і в переносному сенсі», – ось так розповідає Олена про роботу волонтерського центру.
За близько 3 тижні жінці довелось пережити чимало небезпеки та страху. Однак її внутрішня сила не давала їй розколотися і зламатися. Плакала Олена за цей час всього двічі: від великої вдячності українцям, що були поряд, і в момент розлуки зі своїм рідним Лисичанськом.
«На 8 березня мені хлопці подарували автомат, бронік і каску. Я плакала. Вперше від 24 лютого. Але від щастя, що є такі люди, які цінують тебе, просто за те, що ти знайшла в собі сили першою сказати: «Я МОЖУ», і почати щось робити. Двічі місцеві колаборанти робили на мене напад. Двічі мої хлопці мене рятували. Голова ВЦА сказав, що третього разу не повинно бути. Бо в мене син підліток і батьки пенсіонери».
Тоді у Лисичанську з кожним днем зростала воєнна напруга. Залишатись було ризиковано для життя. Олені довелось прийняти надто важке для себе рішення – покинути дім і все, що близьке серцю.
«15 березня. На збори 2 години. У мене автобус на Львів. Я їхати не хочу. Плачу вже вдруге. Мене беруть мої хлопці в сильні руки і обіймають, обіймають, обіймають… Щось говорять про те, що я зробила найголовніше – початок великої справи, що найголовніше, щоб я була жива і все таке… Але я їх майже не чую. Не хочу їхати, та розумію, що всі вони праві. Їхати треба. І я їду. В нікуди. Ніяких думок. Багаж – документи і спідня білизна на 2 дні. На руках пес, за руку син. Поруч батьки.
Живі і Слава Богу.
Потім я довго передавала всі справи іншим людям. З’явилися різні напрямки гуманітарки, з’явилися інші відповідальні люди. Але вже призначені «зверху» від губернатора. Передавала я все це ще місяць. І ще місяць душею жила там. А тілом вже за півтори тисячі кілометрів.
Чи було важко – так. Чи було страшно – так. Але точно знаю, що якби (не дай Боже) виникла необхідність пережити цей досвід знову, я б без вагань відповіла – «ТАК!».
Громадська радниця Олена Хомич – взірець людини з потужною внутрішньою свободою. Відважна, сильна, смілива та людяна. Вона серед тих, хто наближає нашу перемогу.
Дякуємо!
#громадські_радники
#наші_люди_всюди #історії_війни
Коментарі